Вілла з Погулянки: вижити в хаосі забудов

Жінка пояснювала тим, що квартиру обікрали доглядальники  матері, все повиносили, навіть ручки латунні повикручували…

Мене сюди привели світлини, які я зробила в празькому модерністичному кварталі. Під однією з них затегали будинок на вулиці Погулянка, 10. Мовляв, дивіться, а в нас подібні є. Це вілла, приблизно зведена в середині 1930-их. Будинок розраховувався на одну сім’ю, проте зараз тут дві квартири. Пані Олена власниця тієї, що на першому поверсі. Вона показала мені все навколо і запросила в помешкання.

Спочатку ми обійшли віллу з усіх боків. Будинок давно привертав мою увагу, його стильне виконання фасаду і досить добре вцілілий архітектурний ансамбль. Чому ансамбль, бо продуманий не лише дизайн вілли, але й навколишнє середовище. Вілла добре вписана в ландшафт вулиці. Будинок розташований на високому фундаменті, який врізається в пагорб. Від будинку вниз до вулиці звиваються сходи з гнутими поручнями.  Пагорб вкритий зеленню та квітами. Щодо фасаду, то оригінально він був неотинькований, а з червоної клінкерної цегли, поштукатурили вже пізніше, – сказала пані Олена.

Будинок в поганому стані, адже ресурсів на реставрацію ніде знайти, всі сили та гроші йдуть власниці на суди. Жінка роками судиться з забудовниками, які намагаються зайняти територію навколо вілли.

З усіх боків на віуллу наступають «новобуди». Пані Олена каже: безлад на Погулянці почався після розвалу Союзу, землю переоформлювали, документи підробляли, а вже в нульових почались активні забудови і перебудови.

Не лише територія навколо, але й сама вілла зазнала змін та руйнувань оригінального задуму. Першу перебудову на даху вілла отримала ще 80-их. Це зробили сусіди з другого поверху, яких доселили до родини жінки, що роз’їхалась. Ці люди мали зв’язки у владі,  їм було все дозволено, – уточнила жінка.

Після того, як ми оглянули територію, Пані Олена запросила всередину. Розповіла, що до війни вілла належала голові бджільницького товариства. Власник помер своєю смертю, в 1939 році. Жінка з дітьми пізніше виїхала до Польщі.

Її ж сім’я приїхала з Москви в 1945 році. Батька пані Олени, професора Зарубкінського, відомого ветеринара та мікробіолога, направили сюди на роботу. Тоді вони  отримали для проживання цілий будинок.
“Ми дуже любили свій дім. Мама через день натирала цей чудесний паркет до блиску, – як в Луврі… Повечорах тут вирували творчо-наукові дискусії, люди виходили потеревенити в великий сад, що оточував будинок”, – розповіла жінка.

Показуючи кімнати пані Олена зазначила, що під кожен покій були спроектовані меблі. В кухні розміщувався котел на холодну і гарячу воду. Батареї – проведені до всіх кімнат. Палили дровами, проте була газова плита.

На стелі однієї з кімнат жінка показала ар дековий світильник, такий я вже бачила в попередніх помешканнях.

У вітальні на мене “дивилось” велике вікно-ілюмінатор. Там же були кутові вікна і дуже цікаве освітлення біля них.

В стелі по периметру вікон вмонтований ряд пласких світильників з плафонами.

Також на вікнах збережені оригінальні грати.

Жінка згадала, що у вітальні був камін з мармуровою плитою, коли він зламався, не могли знайти майстрів, аби його ремонтувати, тому викинули і поставили пічку.

Пізніше ми вийшли теж на сходову клітку будинку, де автентичні дерев’яні сходи та вікно-ілюмінатор.

Стоячи на сходах, пані Олена продовжила розповідь про свою родину, сказала, що її рідним в Росії жилось нелегко, в 1933-році кілька членів родини потерпіло від  сталінських репресій, тому оселившись у Львові, сім’ї стало  набагато спокійніше. Її батько знайшов тут багато друзів та однодумців.
«Наш дім був досить відомим в певних колах. В нас зустрічались знані медики, науковці, письменники та митці», – сказала жінка.

Після спогадів, жінка знову повернулась до сучасних проблем і з сумом сказала, що поки не виграла жодного суду, але вже подала новий позов на забудовників, бо вони знову порушили норми: “Будинок, який нещодавно звели, на відстані з віллою – 75 см, а по закону мало б бути хоча б 4 метри. Звідкись на це беруться всі дозвільні документи?..”

Дійсно, вулицю шалено забудовують, викорчували 200-літні сосни, більшу частину землі біля вілли теж забрали.

«З саду майже нічого не залишилось, он там розвалені сходи, які вели колись на зелені пагорби, де зараз новобудови, – показала пані Олена, – багатоповерхівки, до речі, починають потрохи сунутись вниз. Он забудовники вже ґрунт там укріпляють».

Хоч віллу поки що не засипало «уламками сучасності», навколо давно порушений ландшафт та архітектура вулиці. Через кілька років на Погулянці й згадки не буде про затишний вілловий район.

Джерела та література:

Персональна комунікація, Олена П., червень, 2019