Історії з вул. Івасюка: Помешкання реставраторів

Виявляється, на цій зовсім нікому невідомій вулиці проживають ще давні покоління львів’ян, які можуть розказати про міжвоєнне місто і пам’ятають, як біля їхніх помешкань розривались воєнні бомби.

Щодо архітектури, то на цій вулиці доволі просто виконані фасади будинків, проте вони ховають експресивні інтер’єри. Багато з цих будинків авторства відомих львівських модерністичних архітекторів, адже вулицю почали активно забудовувати в міжвоєнний час, а точніше – в тридцятих, тоді вона називалась Міхальського.  Саме на цій вулиці розташовані дуже яскраві зразки функціоналізму та ар деко.

Відкривати вулицю я почала з будинку номер 6. Дуже акуратний, вписаний в сусідню забудову, шостий одразу привертає увагу своєю ритмікою. Втоплена в площину фасаду центральна частина будинку, по обидва боки заокруглені балкони, плаский дах. Шкода, але вхідна брама не збереглась. Вікна та балкони обрамлені в руст. На фасаді ще оригінальний тиньк.

Будинок має доволі прості інтер’єри сходової клітки. Легкі конструкції перил та “шахматна” чорно-біла плитка. Зведений у 1936 році. Архітектор Станіслав Ольшевський. Згідно з архівними даними будинок належав Казимирі та Гелені Гансковим. Скоріш за все квартири здавали в оренду. Одним з орендарів зазначається архітектор на ім’я Яків, інший – Юзеф Ховотом, м’ясник.

Підходжу до наступного, номер 4. Автентичного тиньку вже не видно, він захований за шарами побілки, проте ансамбль фасаду ще збережений і є власна вхідна брама.

Вхідний портал має рустований дашок, пілястри та вікно-ілюмінатор, що освітлює тамбур.

Згідно архівних даних будинок зводили у 1937 році, а до вжитку здали у 1938. Власником нерухомості був В. Рінднер. Проектував Генрик Зандіг, один з відомих львівських архітекторів, який зводив будинки найвідоміших функціоналістичних комплексах Львова.

Якщо зайти всередину, то бачимо вхід до під’їзду, облицьований кольоровим алебастром. Також видно збережені дерев’яні двері, що відділяють тамбур від сходового маршу. Зліва висить ще міжвоєнна поштова скринька з хромованого металу, на ній напис польською korespondencja zwrotna( зворотнє листування).

Одразу впадають в око легкі, проте дуже експресивно виконані перила з гнутих залізних конструкцій, сітки та дерева. Такі перила розширюють простір сходової клітини. Між ними розсіюється світло з стрічкового скління.

У вікнах стоїть автентична столярка. На одному з них можна глянути на техніку відкривання, що передбачала вертикальне відкривання вікна для провітрювання без втрати тепла.

Майже кожна квартира має ще оригінальні вхідні двері. Можна помилуватись деталями – клямка, вічко – все ще в доброму стані. В будинку відчувається, що його люблять і цінують.

Підтвердження цьому я знаходжу задзвонивши в двері однієї квартири. Надія та Андрій – реставратори.  Вони запрошують мене в гості. Заходжу в квартиру і не вірю свої очам, там все як було 80 років тому. Власники практично нічого не змінювали, столярка, двері між кімнатами, планування – все рідне. В кімнатах меблі з міжвоєнної епохи, що тепер взагалі практично не можливо знайти в таких будинках.

Починаємо розмову, пан Андрій береться малювати крісла, які колись в них були: “Ну справжній баухауз”, – каже.

Заглядаю на шафу, бачу розмальовані глечики. “Та то, – каже пан Андрій, – від Левинського, він трохи залицявся до бабиної сестри і дарував їй збанки зі своєї фабрики”.

Розповідає, що його батьки вселились сюди ще в 1943 році. З розмови дізнаюсь, що його родина фактично була представниками середнього класу, батько працював бухгалтером в одній фірмі. Тоді їх переселили сюди німці, бо попередню квартиру віддали солдатам. “Ця квартира раніше належала дантистові, а тут в цій великій кімнаті і був його кабінет. Ось там передпокій, – показує, – він доволі просторий. Як раз, щоб вмістилось багато людей. Люди приходили і сідали в чергу”. Дантиста  виселили німці, подальша його доля була невідома.

Господарі ведуть мене на балкон на кухні – показують ось тут відновили перила, а тут гак, на нього колись служниця вішала сюртук власника і тріпала.

Я тим часом питаю: “Що ще пам’ятаєте з побуту?”

“В нас не було центрально опалення, тут лише пічки. Але в у ванній був бойлер, який палився вугіллям. На кухні стояла газова плитка. В будинку була загальна пральня. До приходу радянської влади в будинку на першому поверсі жила консьєржка. Тоді пани ходили завжди з паличками, якщо хто з них запізнювався, стукали їй у вікно, і коли консьєржка впускала їх в будинок, треба було заплатити символічну плату, кілька злотих, за те, що жінку вночі потурбували”, – розповідає пан Андрій.

– А як ви перебули тут Другу світову війну?

“Ну нам у двір впала бомба, порозбивались всі вікна, посікла столярку, навіть сходові марші пошкодила”, – згадує чоловік.

–  А хто ці всі роки з вами по сусідству жив?- намагаюсь розпитати пана Андрія про мешканців будинку.

“Ех, ну моя родина вселилась сюди, то всіх перших власників квартир вже майже не було. Лише через стіну жив поляк. Під час війни він вступив до лав Армії Крайової. Коли почались переслідування, дуже боявся, що його схоплять і просив пробити до нашої оселі діру, щоб втекти, якщо за ним прийдуть. Батьки не погодились. Вже з кінця 1944 року в будинок почали селитись нові мешканці. Був один сусід – полковник. Добре пам’ятаю день, як помер Сталін, адже його дочка дістала десь зі сховку ракетницю, прибігла до нас в квартиру і палила нею з балкону з криком : ” Сталин умер, урааа! ”

– Як вам жилось у цій квартирі під час Союзу, адже квартира в такому будинку з таким чудовим плануванням завжди мозолила очі радянській владі?

“А нам тут нелегко жилось. Мого тата скоріш за все на цій же вулиці заарештували енкаведисти, але без суду і слідства, просто забрали кудись, потім прийшов один і вимагав заплатити, віддати все, що є, всі фамільні цінності. Ми все віддали, його й відпустили одразу, виявилось, що він сидів в підвалі будинку на сусідній вулиці. Взагалі під час Союзу потерпала наша сім’я від обшуків, вилучили в нас багато цінних книг”.

“Жилось тут всі часи непросто, але ми дуже любимо свою квартиру”, – вступила в розмову пані Надія. Справді, любов тут повсюди, адже зі мною говорять люди, які все життя займались улюбленою справою. Надія та Андрій з приємністю та легкістю, жартуючи, розповідають, як відтворювали ікони до іконостасів Михайлівського та Успенського соборів в Києві, працювали теж у Львові і за кордоном, в Перемишлі(Польща). Надія реставрувала найстарішу в Україні богородичну ікону. Показує тепер в альбомі, як вона виглядала, каже, що таких очей не бачила на жодній з ікон.

Подружжя розказує та показує різні техніки, з якими працювали, усміхаються, радіють, що дали нове життя багатьом культурним пам’яткам, а я тішусь, що мені вдалось “побачити одним оком” іншу епоху і як вона продовжує жити завдяки цим людям.

В наступному блозі “Історій з вул. Івасюка” читайте, про квартиру, яка врятувала життя своїм майбутнім власникам.

Джерела та література:

ДАЛО( Державний архів Львівської області)
Андрій і Надія С., персональна комунікація, квітень 2018