Історії з вулиці Івасюка: збережене помешкання та унікальні фото Львова

Читати попередні “Історії з вул. Івасюка: квартира, яка врятувала життя”, “Історії з вул. Івасюка: Помешкання реставраторів”

Це чиншовий будинок, зведений десь  в середині 30 років. Дуже просто виконаний екстер’єр, розшитий горизонтальними та вертикальними тягами фасад. Частину тиньку на фасаді зруйнували утепленням.

Значно виразнішим на фасаді є наступний будинок номер 12. Тут  зберігся оригінальний тиньк та брама.  Вхідний портал акцентований рустуванням(технікою штучного каменю).

Вікна та балкони теж оздоблені технікою штучного каменю. Майже у всіх вікнах збереглась оригінальна столярка.

З тильного боку фасад має термометри та вікна-ілюмінатори. Будинок ймовірно був зведений в тридцятих роках для здачі в оренду.

Особливої уваги заслуговує під’їзд. Підлога викладена з геометричних візерунків плитки з домішками графіту( звідти і такий насичений чорний колір).

Не можу відірвати очей від поручня. Металеві та дерев’яні конструкції гнуті по колу, що завершені кулькою з нікельованої бронзи.

Стрічкове скління дає максимально багато світла на балюстраду, в ньому збереглась ще дерев’яна столярка.

Зауважую одні з небагатьох “рідних”  дверей.  Є питання до кольору, ймовірно, їхнє оригінальне забарвлення мало б бути коричневе. Проте дерево, рамка з номером, вічко та скринька для листів – відновлені.

Двері відчиняє власник помешкання,каже, що сім’я дуже цінує автентичні елементи, двері своїми силами відновили, а в квартирі нічого практично не змінювали. Чоловік говорить, хоч не дуже розуміють, що це за стиль модернізм, але вважають, що оригінальні інтер’єри треба цінувати, бо це частина історії.

Наступний будинок 10А має доволі зіпсований фасад. На першому поверсі зроблено утеплення, ще й пофарбовано в невідповідний колір.

Руйнують загальний вигляд і засклені балкони, як вони оригінально виглядають, можна глянути на прикладі двох збережених.  Абсолютно легкі конструкції з сітки та металу, лише з одного боку бетонна загорожа.

Тиньк десятого будинку теж пошкоджений утепленням на другому поверсі. Частково збереглась вхідна брама, віконні решітки на першому поверсі. Поки що в автентичному вигляді залишаються балкони.

Вхід до під’їзду починається зі сходів догори, частково облицьований кольоровим алебастром. Сходовий марш виконаний дуже просто – перила поєднали в собі гнуті металеві та дерев’яні конструкції.

За архівними даними автором проекту будинку був часто згадуваний мною Йоахім Тіш.

Будинок здали в експлуатацію в 1938 році. Співвласником нерухомості зазначений Абрахам Шуц.

Повним цінних несподіванок виявився будинок номер вісім. Добре збережений фасад, столярка, решітки на вікнах та балкони півкруглої форми виконані в тон до віконних решіток.

Одразу приваблюють двері – дуже експресивний кований орнамент. Запитую – де друга частина дверей, мешканець будинку відповідає – сусід зверху вирішив власноручно їх відреставрувати.

Починаємо розмову, і пан на ім’я Роман, з яким я розговорилась, запрошує глянути інтер’єри. Вхід до під’їзду – справжній сюрприз – зовні функціоналістичний будинок – всередині справжнє ар деко.

Половина стіни облицьована кольоровим алебастром – інша виконана в рельєфному орнаменті з рослинним візерунком.  Під ногами кольорова підлога в техніці лястрико(терраццо).

Пан Роман показує на двері в кінці коридору  – каже там був гараж в міжвоєнний час, тому й вхідна брама така велика, що б автівка могла легко заїхати.

До ар деко схиляють і узори у формі кришталика на майданчиках між сходовими маршами. Бачу ще збережені автентичні двері до квартир.

Чоловік звертає увагу на відновлений ним поручень біля його помешкання і запрошує в гості.

Знайомлюсь з його дружиною, дізнаюсь, що потрапила в квартиру, де жив відомий філолог-германіст, професор, завідувач кафедри німецької філології ЛНУ Богдан Задорожний.

Професор також професійно займався музикою, був у струнному квартеті Вищого музичного інституту імені Лисенка.

Донька вченого розповідає, що її батьки вселились в цю квартиру в 1943 році. Власницею помешкання була німкеня пані Лянгова, вона добре зналась з сім’єю Задорожних, задавала їм житло, і коли тікала з німцями, віддала Задорожним помешкання. В сімейному альбомі є навіть фотографія цієї жінки, в правому кінці знизу.

Розглядаюсь по квартирі – всюди оригінальна столярка, віконні грати, меблі ще з міжвоєнної епохи.

Господиня показує родинні меблі – шафу, ліжко та дві тумбочки.

Приносить подивитись старовинний плафон в стилі ар деко, показує лампу міжвоєнного часу, яка збереглась у ванній кімнаті.

Власником нерухомості був швець, каже господиня квартири. Підтвердження цьому знаходжу в архіві.

Будинок, який звели у 1937 році, належав Леонові Теодорові Скжипеку, його взуттєва майстерня зазначається на вул. Галицькій, 4, в Пасажі Міколяжа. Архітектором зазначається  Стефан Мічинський.

Під час нашої розмови до жінки заходить в гості сестра, вже дві дочки професора Задорожного розповідають мені про те, як жилось в цій квартирі. Власне, сестра народилась в дні, коли Львів бомбили.

“В 1945 році, вже під кінець війни, в будинок впала бомба, не розірвалась, затрималась на другому поверсі, мене новонароджену з мамою заховали в підвал”, – розповідає жінка.

Також сестри згадують, яким був сам будинок: “Ще в сорокових в будинку працював так званий домофон, панель при вході до будинку з дзвінком, проведеним до кожної квартири. Ще тоді жила в будинку двірничка  з довоєнних часів пані Козакова”.

Зі спогадів батьків  розповідають про останні дні війни. “На місто час від часу падали бомби, наша тиха вулиця здригалась від шалених звуків. Совіти наступали зверху, з вулиці Зеленої. Замучені, обдерті. Що найбільше запам’яталось, поперед всіх, першими в шерензі йшли жінки-солдати. Одразу після приходу радянських, зі сховків повиходили євреї.  Вони бліді, виснажені, як тіні, снували містом”.

Розпитую, як змінилось життя будинку після приходу нової влади. “Одразу по війні на місце попередніх мешканців заїхали радянські службовці, військові. Пам’ятаю, як з їхніх магнітофонів лунало ” а помирать рановато”. Хоча ми жили з ними  нормально. Сусідським дітям військові привозили іграшки із-закордону”, – згадує одна з дочок Задорожного.

Дочки професора показують мені сімейний альбом. Більшість тут світлини Богдана Задорожного, вчений також займався фотографією, знімав своїх рідних, місто та пейзажі.

Тут і Цвинтар орлят з левами, обписаними “визволителями”, і вірменська церква, університет, площа Ринок.

“Батько завжди казав – на будинки треба дивитись, а не під ноги”, – пригадує дочка науковця.

Фото професора Задорожного виглядають далеко не аматорськими, справжні мистецькі композиції, дуже сильні та контекстуальні кадри можна побачити на фото з Карпат.

Кожне фото в альбомі підписане, вчений творчо підходив знімків, вкладав в них різні сенси.

На цьому фото застиг момент з життя квартири, ще молода дружина професора біля дзеркала, один з не багатьох кадрів, з якими можу собі пофантазувати – як жило це помешкання і чим дихало.

Джерела та література:

ДАЛО (Державний архів Львівської області)
Родина Задорожніх, персональна комунікація, квітень, 2018