На Зарицьких: функціоналістський будинок відомого математика
Вулиця Зарицьких носить ім’я знаної львівської родини, а пам’ятна таблиця на 27 будинку вказує, що тут жили Мирон Зарицький, відомий математик, його донька Катерина і її чоловік Михайло Сорока. На таблиці не зазначають, що там же проживав і Богдан Сорока, син Михайла і Катерини, львівський художник-графік.
Будинок вирізняється серед інших на вулиці великими вікнами-ілюмінаторами, що освітлюють сходову клітку. В фасаду асиметричне планування, вхідна брама зсунута вліво, вікна правої частини фасаду «одягнені» в рамки зі штучного каменю.
Підходжу ближче, аби сфотографувати вхідну і браму. З будинку виходить привітна жінка: «Ви фотографуєте двері, будь ласка, ми нещодавно за свій кошт замінювали деякі елементи на них», – говорить пані.
Починаємо розмову, питаю, чи відомо їй щось про будинок і архітектора, мешканців та власників. Жінка каже: «Так, тут жила і живе моя родина, для неї і будувався цей дім».
Жінку звати Люба і вона виявилась дружиною Богдана Сороки. Запрошує мене всередину. Попри експресивний фасад, інтер’єр доволі стриманий та економний: тераццові підлоги, лаконічні огорожі сходів. Ілюмінатори зберегли «рідну» столярку і по-декуди скло, так зване скло-паморозь.
«Спочатку Мирон Зарицький з дружиною Володимирою винаймали помешкання на початку вулиці. Мама Мирона Софія Зарицька вирішила продати будинок в Тернополі і збудувати тут, у Львові. Він мав бути для внучки Катерини. Отож родина купила парцелю і 1935 році звели будинок», – розповіла пані Люба.
Ми зайшли в квартиру. Між кімнатами залишилась оригінальна столярка дверей, зі склом, яке повторює візерунок шиби з ілюмінатора. В очі кинулась ар декова люстра і телефон. Пані Люба запевняє, що його не міняли ще з тридцятих, відколи заїхали в квартиру.
«Родина зайняла перший поверх, бо бабця мала зламану ногу в бедрі, важко було ходити. На першому поверсі здали в оренду польській сім’ї, які з початком війни чи були то вивезені, чи десь поділись… По війні зайняли росіяни. Жили з ними дружно, вони поважали професора і його дружину», – говорить жінка. «На останньому поверсі в сорокових поселились брат і сестра пані Володимири, їх нащадки залишились і досі».
Пані Люба каже, що так як родина жила в постійному страху виселення через політичну діяльність Катерини та її чоловіка, меблів та дорогих інтер’єрів особливо не надбали. Проте квартира мала особливості планування, які збереглись по сьогодні: була окрема кімната з власною «лазничкою» та виходом назовні. В народі – кавалєрка. Такі кімнати в модерністських будинках ілюстрували емансипацію та увагу до приватності, про які вже тоді думали проектанти.
Після відвідин квартири, йдемо у внутрішнє подвір’я-сад, де між газонами прокладені хідники ще з міжвоєнних плиток. Від тильного входу будинку сад піднімається невеликими терасами, до яких ведуть сходи.
По-між терасами прокладені стоки для води. А збоку сходів видно сховище для фруктів, пані Люба ще пам’ятає, як його використовували за призначенням.
«Збоку, 25 будинок – обкомівський був, там давали квартири здебільшого водіям з обкому. А от 29, 31, то була власниця пані Дзедзикова, товаришувала з бабцею, пам’ятаю, як вона пекла тістечка і ходила до нас в гості. По війні будинки, звісно, їй більше не належали, але ще донедавна в 29 будинку жив її син», – розповідає про вулицю пані Люба і дадає:
«Бувало, що пан професор посилав своїх студентів з лекцій до себе додому. То він так пояснював адресу: повернеш з вулиці і впрешся в будинок, номер якого – три в кубі, а номер мешкання – один в сотій степені».
Джерела та література:
Люба Сорока, персональна комунікація, 09 вересня 2021 р.
