Пані Олена курила і грала в карти на планшеті. Я розглядала помешкання – воно було в доволі плачевному стані. Жінка пояснювала: квартиру обікрали доглядальники матері, все повиносили, навіть ручки латунні повикручували.
Мене сюди привели світлини, які я зробила в празькому модерністичному кварталі. Під однією з них затегали будинок на вулиці Погулянка, 10. Мовляв, дивіться, а в нас подібні є. До того ж будинок давно привертав мою увагу, його стильне виконання фасаду і досить добре вцілілий архітектурний ансамбль.
Від будинку до вулиці звиваються сходи з гнутими поручнями. До речі, фасад вілли був не отинькований, а з червоної клінкерної цегли, поштукатурили вже пізніше.
Вілла, ймовірно, зведена в тридцятих. Зараз – в поганому стані, адже ресурсів на реставрацію ніде знайти, всі сили та гроші йдуть власниці на суди.
Колись тут вирували творчо-наукові дискусії, люди виходили потеревенити в великий сад, що оточував будинок. Тепер же ж з усіх боків наступають «новобуди». Пані Олена каже: безлад на Погулянці почався ще з 90-их. Землю переоформлювали, документи підробляли, а вже в нульових – активні забудови і перебудови.
Хоча з вулиці не дуже видно, але сам будинок теж зазнав руйнувань. Першу перебудову на даху вілла отримала ще 80-их. Тодішні їхні сусіди, яких доселили до родини, що роз’їхалась, мали зв’язки у владі, їм було все дозволено.
В 90-их, після повернення в рідний дім, пані Олена вперше подала до суду, там звідкись взялись сфабриковані документи, що це польські добудови, хоч за старими планами їх не було.
Пані Олена водить мене по будинку свого дитинства. Розповідає, що до війни вілла належала голові бджільницького товариства. Власник помер своєю смертю, в 1939 році. Жінка з дітьми пізніше виїхала до Польщі.
Її ж сім’я приїхала з Москви в 1945 році. Батька пані Олени, професора Зарубкінського, відомого ветеринара та мікробіолога, направили сюди на роботу. Тоді вони отримали для проживання цілий будинок.
«Ми дуже любили свій дім. Мама через день натирала цей чудесний паркет до блиску, – як в Луврі, – сміється.
Жінка розповідає, що під кожен покій були спроектовані меблі. В кухні розміщувався котел на холодну і гарячу воду. Батареї – проведені до всіх кімнат. Палили дровами. Проте була газова плита.
На стелі мені показує ар дековий світильник, такий я вже бачила в попередніх помешканнях.
У вітальні на мене “дивиться” велике вікно-ілюмінатор. Там же є кутові вікна і дуже цікаве освітлення біля них.
В стелі по периметру вікон вмонтований ряд пласких світильників з плафонами.
Також на вікнах збережені оригінальні грати.
Жінка каже, що теж був камін з мармуровою плитою, коли він зламався, не могли знайти майстрів, аби його ремонтувати, тому викинули і поставили пічку.
Сходова клітка в будинку поки що автентична. Бачимо дерев’яні сходи та вікно-ілюмінатор з оригінальною столяркою.
82-річна пані Олена згадує, що її рідним в Росії жилось нелегко, в 1933-році кілька членів родини потерпіло від сталінських репресій, тому оселившись у Львові, сім’ї стало набагато спокійніше. Її батько знайшов тут багато друзів та однодумців.
«Наш дім був досить відомим в певних колах. В нас зустрічались знані медики, науковці, письменники та митці», – розповідає жінка.
Пані Олена не припиняє судитись за землю. Каже, що будинок, який нещодавно звели, на відстані з віллою – 75 см, а по закону мало б бути хоча б 4 метри. Але звідкись на це беруться всі дозвільні документи?..
Вулицю шалено забудовують, викорчували 200-літні сосни, більшу частину землі жінки теж забрали.
«З саду майже нічого не залишилось, он там розвалені сходи, які вели колись на зелені пагорби, де зараз новобудови, – показує пані Олена, – багатоповерхівки, до речі, починають потрохи сунутись вниз. Он забудовники вже ґрунт там укріпляють».
Хоч віллу поки що не засипало «уламками сучасності», навколо давно порушений ландшафт та архітектура вулиці. Через кілька років на Погулянці й згадки не буде про затишний вілловий район.
