Інколи важко отримати інформацію про будинки, а буває, що люди самі пропонують розповісти про свої помешкання, і як цього разу – навіть стіни однієї з кам’яниць “говорять самі за себе”. Мова піде про три будинки на вулиці Вітовського: 26, 28 і 30, зведені в тридцятих роках в підніжжі місцевості Цитадель.
Відкриває ряд 26-ий будинок. Запланований як чиншовий, ймовірно, в середині тридцятих років, в чистих формах функціоналізму. В польських джерелах знаходжу, що власниками нерухомомсті була родина Тенненбаум, вони ж і здавали будинок в оренду.
Головна окраса будинку – масивний стрім-лайновий еркер, з видовженими вікнами та балконами по обидва боки.
Кам’яниця відсунута від червоної лінії забудови, збоку – палісадник, навколо ще оригінальний паркан.
Ефектно виконаний вхідний портал – дві заокруглені пілястри з рустуванням, на дашку теж рустування та збережений зовнішній ліхтар з пласким плафоном. Брама автентична з характерними гратками.
Заходячи в під’їзд – одразу опиняєшся в тамбурі, який по всьому периметру облицьований алебастром. Збережені оригінальні тамбурні двері, привертає увагу узор з цементної плитки, в кольористиці від чорного і сірого до білого.
Проходячи безпосередньо до балюстради з обох боків від дверей бачу оригінальні шафи-ніші в стіні.
Розпитавши фахівців-реставраторів модернізму, можу припустити, що вони призначені для технічних потреб: там могли бути будинкові лічильники і тому подібне.
Далі по під’їзду – сходовий марш, суцільно литий з бетону з дерев’яними поручнями.
Освітлення балюстради здіснюється з вертикальних вікон-термометрів. Подекуди збережені вхідні двері до квартир.
Далі йду до сусіднього, 28-го будинку. Про нього вдалось отримати чимало інформації. Дату зведення і автора одразу дізнаюсь з напису викарбуваного в алебастрі при вході в під’їзд: архітектор і будівничий Леопольд Райсс, рік зведення 1935-36-ий.
Це той самий Райсс, син Якуба Райсса, власника відомої у Львові цегельні. Леопольд Райсс отримав освіту Віденського технічного університету, по поверненню до Львова заснував архітектурне бюро, де сам створював проекти та заправляв будівництвом кам’яниць.
Польські джерела про власників нерухомості вказують, що Райсс володів нею спільно з чоловіком на прізвище Раттлер. Скоріш за все – будинок звели як прибутковий для здачі в оренду, бо проживала родина Райсс на сучасній вулиці Лукіяновича.
Будинок доволі строгих форм, горизонтально членований фасад. Найвиразніший – вхідний портал з заокругленими пілястрами та дашком. Все виконано згідно з канонами модернізму – чим менше – тим краще.
Заходжу в під’їзд і бачу там просторий тамбур, стіни до половини облицьовані алебастром, збереглись оригінальні тамбурні двері. Там же мене зустрічає пані Аня, з якою я випадково познайомилась через своїх читачів.
Одразу показує рамку та скло у вхідній брамі, які вони з мешканцями під’їзду замінили. Відновлена версія виглядає майже як справжня.
Ручку з брами вкрали злодії, і відновити таку ж саму було складно. Пані Аня каже, що також намагались вкрасти штапівки з дверей, але сусіди вчасно помітили і відлякали злодіїв. Проходимо далі – на термометрах залишки оригінального скління.
Пані Аня підходить до сходів і погладжує виблискуючі перила: ” Ми тут їх відчистили і полакували, також почистили панелі біля сходів”. Від її сусідки пізніше дізнаюсь, що пані Аня систематично натирає поручні “Поліролем”.
Жінка запрошує мене у внутрішній двір. Тут, каже, ось збереглись оригінальні тераси та сходи. Можна виходити на прогулянки пагорбом.
Повертаємось назад в під’їзд і наближаємось до її квартири, бачу, двері, фурнітура, в доброму стані і запитую, чи важко було відновлювати. Жінка скромно усміхається: ” Та я все своїми силами, шість років їх приводила до нормально вигляду”.
Заходимо всередину. Власниця вказує на фурнітуру з внутрішнього боку – відчищена – оригінальна. Розглядаюсь по квартирі і бачу: всі міжкімнатні двері, фурнітура, столярка – все рідне.
Моя нова знайома показує шафу в коридорі: ” Тут, – каже, зверху закидали брудний одяг, а з нижньої частини діставали і несли до пральні”. Відкриває двері до туалету та ванної кімнати – там теж і плитка, і двері збереглись.
Проходимо на кухню. Пані Аня звертає мою увагу на комірчину: “А ця частина призначалась для служниці”. Розповідає про оригінальний п’єц. Він працює, досі користуються. Також на кухні зберегла оригінальну шафу, двері на балкон.
Гріють помешкання також п’єци в кімнатах. Під ногами – оригінальний паркет. Пані Аня показує віконну столярку – теж самотужки її відчищала.
Питаю, як довго вона тут живе. Каже, майже з самого дитинства. Батькам вдалось в п’ятдесятих помінятись помешканням зі знайомими. Розпитую про родину. “Ми всі корінні львів’яни. Частково польського походження. Дід мій був успішним шевцем, навіть мав свою майстерню”, – показує мені спеціальну нашивку-маркування з його майстерні(також на фото нижче, дідусь, бабуся та тітка оповідачки).
“Тато працював в торгівлі. Там, де зараз торговий центр “Роксолана”, до війни діяв магазин так званих колоніальних товарів( кава, чай, солодощі, прянощі та інші делікатеси). Він там працював продавцем. Ось тут на фото він за прилавком, а тут біля велетенської машини, яка молола каву”, – розповідає пані Аня. (Також на фото мати та родичка пані Ані).
Говорячи пані Аня кладе на стіл якийсь документ: “То таке резюме тато з роботи отримав. Власник Блясбальк написав рекомендації, коли магазин ліквідували. Хотів, що його старанний працівник знайшов собі роботу без проблем”. Проте, лист, датований серпнем 1941-го року, йому більше не пригодився, адже після всіх перепетій та змін влади, цей лист, звісно вже був недійсний.
Попрощавшись з пані Анею, знайомлюсь з іншою мешканкою цього будинку – пані Оленою. Вона теж дуже дбайливо ставиться до свого помешкання. Розповіла мені – як самотужки на стриху влаштувала “майстерню” з відновлення міжкімнатних дверей.
Показала газові колонки “Гермес”, які збереглись з міжвоєнного часу. На фото запалювання в колонці з прецизійним і плавним регулюванням температури.
Пані Олена також надала мені фото промаркованої цегли з фабрики Райссів, виявила її при ремонті. Ось такий приклад кооперації сина та батька в зведенні будинків.
Жінка звернула мені увагу на переплетення оздоблювальних матеріалів сходової клітки та квартири: “Дивіться який цілісний підхід в оздоблені інтер‘єрів – світла плитка тераццо як на сходових маршах, покладена на підлогу в санвузлі і ванній. А в самому санвузлі як цоколь викладена та сама чорна плитка. В кухні і ванній: малоформатна біла глянцева квадратна плитка в розбіжку.”
І додала :”Цікавий нюанс. Між помешканнями тонка цегляна перегородка. Все чути. Райсс додав там звукоізоляцію. Ось тут показана на плані. При ремонті дехто з сусідів її забрав”.
Пані Олена розповіла, що з сусідами скидались на малювання тіньового фасаду.”Пані Аня опікується будинком, тому порядок всередині і в подвір‘ї. Ми чистили стоки, каналізацію, підвали. Проблема з дахом. Тече постійно. При мені ЛКП смолили місця затікання не раз, марно”.
Відвідавши пані Олену, йду до останнього будинку номер 30, який має найбільш експресивний фасад, ймовірно, зведений останнім, гучніше виражати емоції архітектори дозволяли собі вже під кінець тридцятих, чи не в передчутті катаклізмів, які дуже скоро призупинять настання омріяного майбутнього. Архітектор – Марек Лякслер. Два поверхи були у власності чоловіка на ім’я Францішек Лінк.
В будинку широкий прямокутний вхідний портал. В поганому стані, але все ще поки стоїть, вхідна брама. По горизонталі фасаду простягнувся ряд стрічкових вікон з рустованими простінками. Кожен – закінчується балконом-лоджією, з оригінальною решіткою. З іншого боку стрічкового скління розташували вікна-ілюмінатори.
Лівий бік будинку має легко виступаючий еркер з вікнами різної форми, а також кутові балкони. Сам же будинок мало не врізається пагорб, що дає насправді досить мало освітлення на цоколь та перший поверх.
Тому, коли заходиш в під’їзд, наче опиняєшся в підвалі. Також по всій сходовій клітині сліди недовершеності. Металеві поручні без дерев’яного закінчення, плитка на майданчиках між сходами і при вході дуже відрізняється. Зустрічаю мешканку і знаходжу підтвердження своїм здогадкам: “Та цей будинок не встигли повністю здати до війни. Бачте, поручні незакінчені і багато що було недороблено в під’їзді”.
В цьому випадку дуже відчувається насильна перерваність історії міста та його будівничих. Скоріш за все, ні власник нерухомості, ні архітектор не побачили – завершеного будинку.
Джерела та література:
jaroslawrokicki.com
Анна Б., персональна комунікація, 2.12.2018
Олена С., персональна комунікація, 2.12.2018
