«Дім емігранта» на вул. Русових, 4

Установа отримала державний кредит і замовила проект у 1928 році в архітектора Генрика Заремби[1]. Будинок був готовий у 1930 році і отримав назву «Дім емігранта». Тут містились еміграційний офіс,  а також кімнати для емігрантів.

Існувало кілька проектів будинку, до реалізації обрали той, що без декору[2]. Ймовірно, на вибір вплинула світова економічна криза, що почалась в 1929 році і будівничі вдались до здешевлення проекту. Виконання будови також підганяв наплив емігрантів в місто.

Заремба вдало вписав будинок в роздоріжжя сучасних вулиці Русових, Київської і Коновальця. В плані проект має виразно трикутну форму і центральним фасадом виходить до стику трьох вулиць[3]. Досить символічне розташування зважаючи на ціль споруди, яка допомагала людям виїжджати за кордон, в різні керунки.

Фасад виконаний лаконічно, в формах присутній чіткий ритм і симетрія. Центральний ризаліт і форми балконів повторюють трикутну форму плану будинку. Гострі трикутні форми видно у виконанні головної та бічних брам.

Простим і функційним був інтер’єр будинку. Як писала тодішня преса[4] – на партері був зал очікування для емігрантів та інформаційний центр, де делегати різних емігрантських об’єднань та чиновники надавали емігрантам необхідну інформацію трьома мовами: польською, українською та їдиш. На першому поверсі розмістяться асоціації, що займаються питаннями емігрантів, а також розважальна та читальна зала для емігрантів.

На фото зліва – емігранти біля довідкової стійки, на фото справа – директор «Дому емігранта» Владислав Вишинський в оточенні співробітників. На останньому – можна роздивитись геометричний орнамент шпалер в кабінеті керівника.

На другому і третьому поверхах були розташовані спальні для емігрантів: колективна спальня для чоловіків, індивідуальні кімнати для сімей, інтелігенції та спальні для жінок. У «Домі емігранта» був також лазарет для надання медичних консультацій та ясла для дітей. На четвертому поверсі розмістились адміністративні приміщення, квартири прислуги і сушарні[5]. Судячи з плану туалети, ванни та кухні були спільними для чотирьох кімнат. По-суті, це був гуртожиток. Будинок міг приймати до 200 емігрантів одночасно.

«Будинок емігранта» був яскравим втіленням свого часу. Споруда, позбавлена декору, адже не було часу затримати свій погляд на деталях, лаконічні кімнати з спільними вигодами – лише перебути  кілька ночей перед довгою дорогою за кордон. Це було транзитне місце для швидкого руху далі. На зламі 1920-их-1930-их люди більше не шукали житла, лише місце, де зупинитись[6]. Якщо модерністські чиншові будинки поряд, були пристанищем на довший час, то цей – точно відображав «бездомну модерністську епоху», де люди в пошуках нових можливостей губили поняття дому як такого.

Тимчасових мешканців «Будинку емігранта» гнали в невідомість злидні та бажання кращого життя, проте вони назавжди втрачали свій дім. Як писав Адорно[7], ілюзію дому  в цей швидкий час могла підтримувати буржуазія, яка ще змагалась з економічною кризою і жила поряд в чиншових будинках, проте бездомні, біженці чи емігранти були позбавлені навіть такої ілюзії.

Джерела і література:

[1] Lewicki, Jakub. Regeneracja i modernizacja. Architektura Lwowa okresu dwudziestolecia międzywojennego. Waraszawa: Narodowy Instytut Polskiego Dziedzictwa Kulturowego za Granicą Polonica, 2021: 281-283

[2] Lewicki, Jakub. Regeneracja i modernizacja. Architektura Lwowa okresu dwudziestolecia międzywojennego. Waraszawa: Narodowy Instytut Polskiego Dziedzictwa Kulturowego za Granicą Polonica, 2021: 281

[3] https://modernism.lvivcenter.org/#/uk/map/object/1387/photo/

[4] «Chwila», №4008, sobota 24 maja, 1930:8

[5] «Chwila», №4030, niedziela, 15 czerwca, 1930:13

[6] Hilde Heynen. Architecture and Modernity. A Critique. MIT Press, 1999: 14-15

[7] Hilde Heynen. Architecture and Modernity. A Critique. MIT Press, 1999: 15